Home

Поволі оклигаю після люблінського та післялюблінського жаху, що іменується: конференція україністів Університету імені Марії Склодовської-Кюрі «Актуальні питання україністики». Серед тих польських україністів: 80% – українці. І мабуть треба цим пояснити, чого вони мені, поляку, що їхав до них 1000 км в обидва кінці, викинули коника з русским миром. Про все вони подбали «как надо». Свій реферат я зачитував у залі обвішеній портретами російських пияків, божевільних та графоманів: Чехова, Толстоя, Булгакова, Висоцького і ще двох одіозних персонажів. П’ятим рефератом у цій власне залі мала бути лекція: «Исследование русско-украинских культурных связей» на основі двох театрів: київського та московського. Кінець-кінцем цієї лекції не було.
Я нагадаю: це була конференція про АКТУАЛЬНІ питання україністики. Якщо взяти до уваги актуальні «русско-украинские связи», то я бачу радше війну, 13.000 загиблих, 60.000 калік, анексію Криму, окупацію Донбасу і гібридну війну проти України. Це актуальні питання в сфері «русско-украинских связей». Не театр у Москві.
Я розкритикував це товариство і за таку організацію конференції (зала з Чеховими і Булгаковими), і за задум, аби російською мовою обговорювати російсько-український культурний обмін на п’ятий рік війни. Якщо молодим людям не тицнути пальцем на їхнє задзеркалля, то ще наступного року ладні запросити до Любліна акторів з цього московського театру і зачитати половину рефератів російською мовою. Скільки тих акторів та доповідачів будуть агентами ФСБ – хтозна.
Розкритикував я їх на свому блозі.
Троє з тих люблінських «польських україністів» вирішило відгукнутися.
Першим був пан М. Польський громадянин української національності, років десь 27. Мою поведінку назвав хамством і звинуватив мене, що я навіть не хотів поспілкуватися з автором реферату про «исследование русско-украинских культурных связей». Яка мала би бути мета цієї бесіди – він не уточнив. Я напевне не бачу такої потреби.
Відчайдушне, прошите розпачем і ниттям повідомлення відправила до мене голова гуртка тих україністів, пані Г, 26 років, польська громадянка української національності. І що вона мені написала: «Ви облилу брудом нас – українців, україністів у Любліні і ви облили брудом мене і моїх друзів, які все своє життя віддають на захист і збереження української культури в Польщі. Ви облили брудом цих людей, які боряться з саме цим «русским миром», про який ви згадуєте. Ви навіть не уявляєте собі, якою важкою є наша боротьба. Ці люди, яких ви так обвинувачуєте, повірте мені, роблять все можливе щоб українська культура, традиція та мова в Польщі існувала. Вам навіть до голови не прийшло запитати нас, як нам тут є, тільки накинулися ви на нас зі своїми звинуваченнями. Коли 2 роки назад, владу Університету хотіла не відкривати магістратуру українськоїі філології, тому що так хотіли «ці від руского миру», ці люди яких ви зараз облили брудом, боролися як могли щоб протистоятися цьому. Ми тоді воювали і ми побороли. Зараз ви хочете це все знищити, прирівняти нас до «русского мира», як вам не соромно. Мої друзі гинуть на сході, родичі близькі наших студентів також, ми боремося як тільки можемо, щоб агресор не поборов нас – українську націю в Польщі а ви робите усильно так, щоб підрізати нам крила. Я розумію, що були речі в організації конференції, які вам не сподобалися. Аудиторія була призначена з «гори», ми не могли собі вибирати. Нищить нас «русски мир» і нищите нас ви. Я, як українка не зичу собі такого, не зичу собі щоб хто небудь нас ображав. Ми обід в житті передили багато, але ваші слова вийнятково ранять серце, бо ви нас звинувпчуєте в неправді. Я горда ти що ми з друзями україністами робимо, що наш науковий гурток діє в університеті. За нього боротьба також була не легкою. Я дуже прошу, щоб ви вибачилися перед цими всіма людьми, яких ви образили і облили брудом».
Вибачте, що я тут зацитував такий довгий фрагмент розпачливого повідомлення панни Г., але хочу показати божевілля тих людей, шизофренію і цілковиту відсутність зв’язку з реальністю.
Панна Г. ниє, що її друзі гинуть на сході (України), панна Г. вмивається сльозами через те, що вона все своє життя віддала на захист і збереження української культури в Польщі, вона робить усе все можливе щоб українська культура, традиція та мова в Польщі існувала і ВОДНОЧАС, як голова гуртка україністів, допускає статтю про культурний обмін Києва з Москвою, тобто двох міст, у яких мізкують, як знищити Україну (Москва) і як захищати себе від російської агресії (Київ). І вона пише, що то мені має бути соромно і я маю просити вибачення. За що??? За те, що я приїхав до Любліна прочитати реферат про українську літературу українською мовою? То хто тут, до чорта, захищає і береже українську культуру в Польщі? Хто, до біса, робить усе можливе, аби українська культура, традиція та мова в Польщі існувала? Мені здавалося завжди, що я саме сприяю існуванню української мови і культури в Польщі. Але виходить, що то власне мені має бути соромно і я маю просити вибачення у тих українців, які хотіли, аби я проїхав тисячу кілометрів і, дивлячися на пики Чехова та Толстоя, наслолджувався рефератом «на русском языке об исследовании русско-украинских культурных связей».
Хто тут навіжений? Чи хтось може мені з’ясувати, за що мені має бути соромно і за що я маю просити вибачення? Я панні Г. ті питання поставив, але не була ласкава дати мені відповідь.
Знайшлася ще і одна україністка. Років десь 25, пані О. З Калуша, живе в Любліні. Її сторінка на ФБ переповнена російськомовним мотлохом. Вона сама признала, що її батько служив на фронті з русскоговорящими патріотами України і чого я такий агресивний?
Ті молоді люди, двоє з них народжені в Польщі, третя в Галичині, які не мали жодних реальних шансів зіткнутися з російською мовою, не бачать нічого дивного в своїх діях. Однак найбільш бентежать польські громадяни, які мабуть ніколи не жили в Україні. Тут народилися, у польських закладах здобули освіту, із якого дива з’явився взагалі задум провести частину україністичної конференції мовою, яка з україністикою не має нічого спільного?
Де ще конференції у Польщі відбуваються російською мовою? Хіміки, фізики, медики, історики, англійські чи німецькі філологи – вони теж зачитують реферати російською мовою? Звісно, що ні.
Навіженість, божевілля, задзеркалля – тими словами можна зробити підсумок дій «україністів» з Любліна. А коли ще подумаю, що це з наших, польських податків, то просто шляк мене трафляє.

PS: Уявімо собі. 1943 рік. Лондон. На конференцію “Актуальні питання полоністики” приходить доповідач прочитати німецькою мовою лекцію “Дослідження польсько-німецьких культурних зв’язків в окупованому Кракові”. Реакція полоністів? ГЕТЬ! ГЕТЬ! А реакція “україністів” на мою критику? Хамство! Агресія! Сором!

Я поволі капітулюю. І це не поляки-шовіністи мені зогиділи українство. Це зробили українці. Учора я був у Любліні. На конференції «польських» україністів з гуртка студентів української філології люблінського Університету імені Марії Склодовської-Кюрі («Актуальні питання україністики»). 80% україністів з цього польського університету – українці. З-серед поляків тільки дві особи зачитали реферати і тільки одна (я) українською мовою. Я приїхав аж з Познані (1000 км в обидва кінці), десь третина записаних взагалі не поприходила, а більшість з них була з Любліна. Наступного року мене там не буде. Бо хто нормальний поїде на таку конференцію до таких людей?

Але по-черзі.

Доїхати і переночувати треба було за свій рахунок. Пообідати в день конференції – теж. У Любліні (хто це придумав – хтозна) мають Вулицю Марії Склодовської-Кюрі. І Площу Марії Склодовської-Кюрі. У різних місцях. Із якого дива я мав допетрати, що мій навігатор може помилитися і довести мене до Вулиці (хоча УМСК на Площі) – один Бог знає. Ми приїхали на Вулицю. Немає де припаркувати. Шукали, їздили, залишили авто на платній стоянці. Добігли до цього будинку і виявляється, що там немає університету. Питаємо людей, ніхто не може нам допомогти. Я запустив навігатор ще раз, але вже пошукав Факультет. З’ясувалося, що нам треба до площі. Навігатор під кінець здурів і нас таки не довів. Пішеходи не знали, ми блукали. Кінець-кінцем ми дійшли до Факультету. Велетенський будинок, заходимо до середини, немає жодної інформації, чи до зали 421 то праворуч, чи ліворуч чи прямо. Якось знайшли. Реєстрація. Хлопець (українець) починає мені підсувати якісь документи для підпису. Я наосліп нічого ніколи не підписую, питаю, що це. Коли вже мені підсунув третій аркуш, я не витримав і кажу, що треба було так досконало допрацювати інструкції для гостей, як їм доїхати. І кажу, що зрозуміло, що ми на схід Польщі потрапили. Заходжу до зали. Це не конференційна зала, а просто аудиторія. Обвішена портретами російських пияків, графоманів та божевільних: Чехов, Толстой, Булгаков та Висоцький. Сів за партою, вся помазана: «люблю Оксану», «хуй», «дупа», «пізда». Чудово, нє? Чую розмову, доходить з коридору. Збуджений хлопець, якому я допік за організацію, бідкається іншій пані на мене. Пані обурена. Каже, що такі застереження (про названня і вулиці, і площі так само) я мав би направляти до уряду Польщі (хоча то міська рада надає назви). Я виходжу і звертаюся до пані (теж українка), що я до правильних осіб висловив свої застереження, бо мені не було як допетрати, що в Любліні така незвична ситуація з адресами і треба було попередити. Бо ж ми таки гості, нє? Вертаюся до зали. Спека на дворі, в залі немає кондиціонера. Навіть вентиляторів не було. Вікно відчинили. Немає мікрофонів. Хто тихо говорив, його не було чути. На ноутбуках не можна було відкрити презентацій, вони і розвалювалися.

Однею з лекцій (на щастя не була прочитана) мала бути лекція російською мовою про дослідження українсько-російських культурних зв’язків. Хоча це мали бути АКТУАЛЬНІ питання. У російсько-українських відносинах актуальною нині війна і 12.000 трупів, не культурний обмін.

Про цю лекцію російською я теж написав на ФБ, один з україністів з УМСК прочитав мій допис і назвав мою поведінку хамством. Бо як я міг облити їх брудом. Але вони заслуговують власне на те, аби їх обливати брудом. Бо якщо не зупинити і відра льоду на макітри не висипати, то наступного року запросять росіян до Польщі на балачки про культурний обмін і половина лекцій буде російською.

Мою поведінку обурений українець назвав хамством (публічно на Фейсбуці). А міг подякувати, що на їхню конференцію приїхав 500 км поляк і був єдиним поляком, що виступав українською. За свої кошти приїхав.

Я мав писати кандидатську роботу з української літератури у Вроцлавському університеті. Але тепер я маю очікувати, що ображені українці з Любліна напишуть на мене до Вроцлава якийсь наклеп (що мене не здивує, бо на мене доносять якраз тільки українці, бо так їм не подобається моя боротьба з русским миром). І якщо хтось вимагатиме від мене пояснень, то я їм напишу, аби поцілували мене в зворотню сторону і я відмовляюся від аспірантури. Бо нащо вона мені? Я маю п’ять вищих освіт і дослідження української літератури я хотів здійснювати з любові до мови. А не через якийсь примус. Я можу відмовитися. Бо якщо я це роблю лише для задоволення, то має бути задоволення. Який буде Україні та українцям зиск з наклепу? Ну, не буде досліджень української літератури. Суперкористь, нє?

Я ж не планую жодної наукової кар’єри як україніст, не планую працювати як україніст, я все робив з захоплення мовою та культурою українців. Але зачасто мені доводиться стикатися з русским миром і я швидше покину свою зацікавленість мовою і культурою ніж звикну та змирюся з русским миром, який не може вилізти з українців, навіть тих з Любліна.

Я колись хотів перекладати українську літературу на польську мову. Я переклав «Украдене щастя» і «Перехресні стежки» Івана Франка і тепер вони друкуються за мої приватні кошти, які я сам заробив. Ви думаєте, що я буду далі перекладати? А нащо? Я купив зі сто книг до філологічної бібліотеки УАМ в Познані. Усе Ульяненка, Жадана, Забужко, майже все Винничука, ще інших письменників. Аби поляки – студенти української філології мали що читати. Я ті книги сам купив в Україні, сам привіз і подарував. Ви думаєте, що я далі буду купляти? А нащо?

Нащо взагалі пропагувати мені щось українське, якщо мене оточують шанувальники русского мира, наклепники і українці, що мене обзивають. Я ж ані українцям, ані Україні нічого не винен. Я порахував, що я витратив принаймні 100.000 злотих на всебічну підтримку українців та України. Нащо це було? Аби вони обрали Зеленського? Не буду я більше ані українофілем, ані україністом, бо просто не варто. Не варто підтримувати українців. І якщо в Польщі такого висновку дійде ще з кілька тисяч поляків, то українці будуть організувати конференції та інші заходи (які мають пропагувати українське) в Польщі лише для себе.

На заході України 57% виборців проголосувало за ЗЕро. На сході – 88%.

Сусідня держава, територія від Сяну до Дону, заселена в 73% населениам обрала нового президента. Він назвав Україну порноакторкою, українців обзивав хохлами, сепаратистів та окупантів назвав повстанцями, говорив це все мовою Путіна і «повстанців» і ніколи не приховував, що він проросійський. П’ятий рік частина українців оплакує героїв Майдану, п’ятий рік триває окупація Криму та Донбасу, щодня гинуть люди на фронті. Но Украина избирает пророссийского президента.

Якщо я би щось таке будь-колись передбачив, я не вивчив би української мови, ніколи не підтримував би українства. Узагалі остерігався би всього українського як вогню. Цей час можна було приділити чехам, англійцям, угорцям, будь-кому.

Я п’ять років палко підтримував українство: мову, культуру, літературу. Непотрібно. Більшості українців цього не треба. Їм треба «Квартал 95» і «Слуга народу».

Більшості українців не треба пропагувати в Польщі нічого українського. То чого я маю це робити? Маю підтримувати щось примарне, фантомне?

Почуваю себе приниженим, висміяним.

Уже кілька тижнів доводиться витримувати насмішкуваті погляди поляків, які висміюють тих, що самі себе виставили на людське посміховисько. І з мене сміються. Masz tych swoich Ukraińców. Błazna sobie wybrali na prezydenta.

Не можу забути реготні своєї дочки, коли почула в радіо, що в Україні перемагає актор, який грає президента в фільмі «Слуга народу».

Ті поляки, яким не смішно, напевне почувають себе обдуреними. То ми 30 років підтримували фантомне суспільство? Нашу уяву про це суспільство? Кого ми підтримували? Людей, що на п’ятий рік війни обирають проросійського та російськомовного блазня? Котрий терористів називає повстанцями? А до повстанців стріляє у відсіч хто? Ну, понятно. Хохлы.

Я вам цього не забуду. Я вас підтримував, неодноразово доводилося почути, що я бандерівець від своїх співвітчизників, що я зрадник. Чи було варто? Ні.

Сьогодні померла побратимська Україна. От сегодня за восточной границей поляки имеють русскую Украину. Она наверно будет нашим врагом. Никогда нельзя об этом забыть.

Одне мене лише тішить. Коли тільки подумаю, який вираз обличчя мають сьогодні ті всі українські націоналісти, які мене 20 років обзивають польським лайном, польським бидлом, ляхом з імперським нутром. Ха ха ха! Націоналізм, націоналісти, Україна понад усе! Україна для українців. Ха ха ха! То на вам! Так любите свою націю. То на! Нація вам сьогодні викинула коника.

Я до України більше не поїду. Ні ні ні … Я больше на Украину не поеду. Не хочу, аби мене ФСБ викрало за мої погляди як Павла Гриба.

Засади польської закордонної політики щодо України вже сто років ґрунтуються з одного боку на вислові Юзефа Пілсудського – «Не буде вільної Польщі без вільної України», з іншого на доктирні Ґедройця, що полягає в підтримці концепції незалежності литовців, білорусів та українців.

Проте перемога Зеленського в Україні повинна викликати навіть не питання «Нащо нам довше такий союзник?», а треба буде подивитися правді в очі і сказати: «Україні каюк, її з її непердбачуваністю треба остерігатися як вогню». Перемога Зеленського означатиме, що плеканий сторіччями проект українськомовної та взагалі української України, заселеної українцями від Сяну до Дону зазнає непоправного краху. Виявиться, що здійсниться лихий сон Юрія Шевельова про цілковиту неспроможність України відродитися, чому мають сприяти Москва, провінціалізм та комплекс Кочубеївщини. Господин Зеленський ідеально влучно уособлює тріаду Шевельова.Його перемога означатиме, що кількість випещених русским миром малоросів та просто ідіотів (з коефіцієнтом інтелекту на рівні амеби) перевищив критичну масу і Україна неминуче стає Украиной, с населениям, Московским патриархатом, зате без термоса, майданутих і хохляцких вишиванок.

Польські політики «на полном серьёзе» мають очікувати, що якщо раптом виявиться, що під Львовом стаціонує 50.000 солдатів без відзнак на одязі та техніці, то запитаний про це Зеленський зробить те, що вміє найкраще – клеїтиме дурника, а міністр закордонних справ Росії з кам’яним виразом обличчя заявить «нас там нет», що, якраз, нікого не здивує, отже їх «нет» теж на Донбасі. Чи в Сирії.

На кордоні з Україною треба буде поставити нову китайську стіну, наїжачену технікою і треба буде перевести туди всіх польських військових. Маючи Зеленського, Путін не нападе на Польщу з Білорусі чи Калінінграду. Найбільша небезпека чигатиме з боку Львова чи Луцька. У Польщі АБВ (спецслужби), прикордонники та поліція мають провести велетенську за масштабом операцію «Возвращайся домой». Мають просто виловити (за допомогою соцмереж, українців та поляків) всіх прихильників (виборців) Зеленського і під приводом збереження нацбезпеки скасувати їм усім візи та дозволи на перебування і безощадно видворити з Польщі з відновлювальною що п’ять років забороною в’їзду до Шенген. Таким чином зменшиться імовірність, що колись стануть громадянами Польщі і обиратимуть Зеленських.

Польща, ясна річ, видворячи украинцев, не може забути про українців і має захистити їхні права. Як це має виглядати? Польща має ввести (схожу на «картку поляка») картку українця. Картки даватимуть українцям в Україні польські консули (у співпраці з мережою візових центрів), в Польщі ґмінні адміністрації. Аби отримати «картку українця» заявник має на відмінно скласти іспит з української мови, з історії України, доказати знання українських традицій та звичаїв і, щонайвагоміше, має довести, що протягом останніх п’яти років виявляв раціональне ставлення до русского мира. Тобто не був прихожаном російської церкви, не розмовляв (навіть у побуті) російською мовою, ненавидів Росію і Путіна, читав українську літературу, слухав «Океану Ельзи» тощо. Ґмінні комісії мають чимало прискіпливо та з недовірою стаитися до всіляких акторів, які будуть занадто палко запевнювати, які вони українці, зокрема мають бути пильними, якщо з’являться йуґавасточниє. Власники карток українця мають отримувати дозвіл на постійне перебування і громадянство на таких самих засадах, як власники карток поляка.

Польська держава має запустити величезну програму навчання поляків української мови «Zrozum sąsiada», додатково має вчити поляків, що Бандера не бігав по Волині і нікого не різав і мабуть варто було би з два пам’ятники Бандери спорудити, найкраще в Познані і Катовіце, бо там толкові поляки живуть. Польще! Готуйся до найгіршого. За Сяном небавом може виникнути суцільне божевілля та задзеркалля.

Зовсім випадково наштовхнувся на чергові шедеври пана В’ятровича. Забрався чолов’яга за спробу з’ясувати українцям, чим є патріотизм (я так зрозуимів, це щось гірше), і націоналізм (це чудове).

Спершу цитата: «Патріотизм і націоналізм схожі, але не ідентичні. Патріотизм – любов до своєї держави. Націоналізм – це любов до нації. Держава – це кордони, інституції, символіка. Нація – це традиції, культура, мова. Українська держава можлива без української мови, українська нація – ні».

Ну, власне НІ, пане В’ятрович. Націоналізм це ракова пухлина кожного суспільства і не має нічого спільного з патріотизмом, суперечить йому. Особа, що вважає себе патріотом України, любить кордони та інституції … Ха ха ха! Зокрема любить кордон з Росією та податкову інспекцію і прокуратуру. Нація це традиції, культура і мова? НІ! Нація то люди. Українська нація то сукупність людей, які вважають себе українцями. Польська нація то сукупність людей, які вважають себе поляками. Українська мова це засіб спілкування, кожний може вивчити. Я знаю українську мову, це моя улюблена іноземна мова, якою залюбки спілкуюся. Українська культура це спадщина минулого та сьогодення. Це витвори мистецтва: література, живопис, театр, кіно. Вірші Словацького в українському перекладі, в яких він висловлює свою любов до України – це українська культура. «Галька» Монюшка виставлена по-українському в київській Національній опері України – це українська культура. До чого тут націоналізм? Я люблю Україну та переживаю за Україну, хоча там не жив, не живу і жити не буду, не маю українського походження, ані родинних зв’язків, не маю громадянства цієї держави. Тобто я патріот України? Ні. Український націоналіст? Ні. Я просто прихильно налаштований до українства і відчуваю своєрідний зв’язок зі спільнотою українців. Я не можу сказати, що я люблю українську літературу і мистецтво. Я їх обожнюю. Мені шкода, що не можу взяти місячної відпустки, поїхати до Івано-Франківська і щодня ходити до театру. А чого я не стану ніколи патріотом України і українським націоналістом? Відповідь дуже проста. Бо я патріот Польщі. Я люблю свою країну, мову, традиції, мистецтво, культуру, переживаю за Польщу, бажаю її всіх благ, це для мене найкраще в світі місце для життя, якого я не хотів би ніколи покинути. А чи я люблю польську націю? Не дуже. 30% це виборці ПіС, їх не люблю. 5% це всіляки націоналшовіністи, вони викликають у мене огиду і погорду. Чергове 10% – це люди примітивні, хамські, їх теж не люблю. Я не люблю 60% польської нації. Але це ще не все. Я маю тут знайомих українців, яких уважаю своїми добрими знайомими, друзями, часто просто дуже порядними та чесними людьми. І я за ними пішов би у вогонь і воду. Якщо би якийсь представник моєї польської нації образив когось з тих людей (а таке вже було) я залюбки його розчавлю в суді. Безощадно. Саме для того, що я не націоналіст і націоналістів не переношу. Я не переношу теж українських націоналістів. Зокрема тих, що мене обзивали стільки разів польським лайном, польським бидлом, ляхом, шляхтичом з імперським нутром, польським шовіністом. Тих, хто йшов Львовом з написом «Львів не для польських панів». Тих, через яких я геть перестав їздити до України, бо вже не можна було стерпіти тих зачіпок і шмарклів. Коли чую «Україна для українців» або «Polska dla Polaków», то тремчу від люті. А хто це говорить? Націоналісти. Бо вони люблять свою націю і вважають її представників кращими за інших тільки для того, що вони поляки чи українці. Польський націоналіст скаже, що не можна до Польщі пускати «чарнухув, чапатих і бандерівців», український націоналіст скаже, що в Україні погані лише жиди і москалі, українці – білі і пухнасті. А хто поганий – той жид, хоча він може бути стовідстоковим етнічно русином. Чи Польща має бути для поляків? Ні. Польща має бути для тих, хто хоче в Польщі жити і розвивати цю країну. Коли я бачу, скільки іноземців хоче жити в Польщі, то я радію, бо вони хочуть жити серед нас і хочуть бути такими, як ми. Хочуть вивчити мову, стати частиною нашого польського суспільства. Того самого я бажаю Україні. Аби кожний, хто там живе і хоче жити, прийняв українство (мову, культуру, традиції) як своє, як щось привабливе і бажане. А націоналістам показую середній палець.

Popieram przyjęcie przez warszawski samorząd Deklaracji LGBT+.
Liczę, że samorządy innych miast także przyjmą taki dokument.
Dzięki nim życie setek tysięcy obywateli może stać się bezpieczniejsze i wolne od dyskryminacji. Wyrażam solidarność z osobami LGBT+🌈, jak i popierającymi ich samorządowcami, którzy w wyniku zaangażowania w działania na rzecz równości stają się obiektami politycznych ataków.

Мабуть хтось мені захоче пояснити, як діяти з російськомовними. Бо я не маю гадки. У моїй групі з безкоштовними юридичними консультаціями для українців, де допускається виключно українська мова, востаннє вигулькнув пан з міста «Кривой Рог» (то в Україні нібито) зі шмарклями, що я не допускаю до групи російськомовних людей і це дискримінація, бла бла бла. Як я не допускаю? Група для українців, але я ж не перевіряю національності (бо ніби як?). Білоруси інколи пишуть білоруською. Росіяни пишуть (теж з Росії) українською через перекладач Google. Я намагався панові з’ясувати, що я встановлюю правила і якщо я даю щось комусь безкоштовно і я ні до чого не зобов’язаний, то не може бути мови про жодну дискримінацію. Дискримінація трапляється тоді, коли якась особа (установа, держава, заклад) ЗОБОВ’ЯЗАНА надавати послуги (продавати товари) ВСІМ і вона таки обмежує доступ до послуг людям з огляду на їхній вік, расу, мову, національність тощо. Але якщо я не зобов’язаний надавати нікому жодних безкоштовних послуг, то мене ніхто не може докоряти. І якщо я починаю надавати їх українською, то не можна мене звинувачувати, що я не надаю їх теж російською, кримськотатарською, турецькою. Я русским людям нічого не винний! Нічого не зобов’язаний! Я терпеливо з’ясовував, але пан не мав бажання зрозуміти. Торочив він своє і я своє. Кінець-кінцем я пана вилучив з групи. Маю таке право (він сам мав би себе вилучити, якщо його не влаштовують правила приватної спільноти, яка не зобов’язана його приймати і терпіти, а й він не зобов’язаний бути її учасником). Пан до мене написав приватне повідомлення українською мовою. Чого я його вигнав. «Бо я не хочу таких учасників». І на тому крапка. Пан перейшов на російську, я йому написав, що не буду з ним спілкуватися російською. Пан моє небажання розмовляти російською назвав хамством. Написав йому польською, що він не може мене змусити розмовляти російською. «Следующий идиотский аргумент» – прокоментував пан. Довелося його заблокувати. Що це за люди? Я щодня спілкуюся з іноземцями, українцями, турками, арабами, англійцями, всю Європу з’їздив, всю Росію, був двічі в Китаї, Аргентині. Такої ментальності немає ніде (поза Росією та йуґавастокам України). Я гадаю, що треба би зробити якісь дослідження на російськомовних і допетрати, чого вони такі. Я ніколи не міг зрозуміти своїх знайомих з Росії, коли вони в Парижі чи Польщі зверталися до всіх російською і не розуміли, що ті люди не знають цієї мови. А вони ображалися на них, бо вони «не говорят на русском языке». Я би чимало хотів збагнути, звідки це в них береться. Але ніхто не хоче провести таких досліджень, бо буцімто це тхне дискримінацією. А либонь русскоговорящие самі не були би в силі з’ясувати, чого вони такі. PS: Варшава, аеропорт Шопена, черга до реєстрації на політ до Москви. Я стою в черзі (летів до Харкова через Москву). Перед мною госпожа живо та пристрасно щось толкує дівчині російською. Дівчина відповідає англійською, що не розуміє і просить перейти на англійську. Госпожа мабуть не зрозуміла, бо далі, ще гучніше, намагається довідатися, «что будет с её чемоданами в Москве, потому что теперь действует этот Томоженный союз и как быть?» Я не витримав і звертаюся до пані: «девушка, она вас не понимает, она не говорит по-русски, не понимает русского языка, не понимает ваших вопросов, обращайтесь либо по-английски, либо по-польськи». Пані стрепенулася. «Но, я не говорю ни на английском, ни на польськом, а мне надо узнать!». Я стенув плечима, подивився насмішкувато на надуту кобіту і замовкнув. Раптом пані просвітило в голові. «Ви понимаете – звернулася вона до мене – переводите!». Без, вочевидь, «пожалуйста», бо чого ж би попрохати? «Я не обязан, неужели я вам это должен?» – відповів я. Пані надулася і розвернулася ображена. Чи хтось може мені пояснити, звідки це в них береться.

Jakże bardzo ubolewam, że nie żyją już Orwell, Mrożek i Gombrowicz, bo nie ma kto napisać dramatu, tak, dramatu o nieszczęsnych dzieciach z podstawówki z Dobczyc (małopolskie). W ramach prowadzonego od kilkunastu lat przez AISEC projektu do Dobczyc, na dwa tygodnie, przyjechała dwójka studentów z Algierii (wcześniej w tej samej szkole byli studenci z Chin i Indii). W ramach lekcji języka angielskiego mieli prowadzić warsztaty i rozniecać w dzieciach chęć nauki języka angielskiego, jako środka do poznawania zagranicznych kultur. Po dwóch, trzech dniach, zwalili się do szkoły kontrolerzy z kuratorium oświaty (SIC!). Zarzucili dyrektor szkoły, że „nie zapewniła dzieciom bezpieczeństwa fizycznego i psychicznego”, sami studenci zaś „nie pochodzili z kulturowego kręgu anglosaskiego”, wszczęli wobec niej postępowanie dyscyplinarne i zawnioskowali o zwolnienie jej z pracy. Wójt – pożyteczny idiota – zawiesił dyrektor szkoły. Studenci z Algierii opowiadali uczniom o swoim kraju i pokazali im, jak zapisać ich imiona w języku arabskim. No, po prostu skandal! Może warto przypomnieć, że szefowa Małopolskiego Kuratorium Oświaty – Barbara Nowak, w 2018 roku miała zachęcać uczniów, aby tak jak Jan III Sobieski, bronili Europy przed islamem. Niedawno falę oburzenia wywołał jej wpis na Twitterze, w którym pytała, czy “Rafał Trzaskowski wie, że LGBT to między innymi propagowanie pedofilii”

Co to się porobiło w tym naszym kraju? Co się z ludźmi porobiło? Mieszkańcy Dobczyc takiego burmistrza sobie wybrali? W ciągu dwudziestu lat pewnie z dziesięć milionów Polaków było na wakacjach w Tunezji i Egipcie. Musieli widzieć napisy po arabsku. Nie uciekali na ich widok z krzykiem? Co za wstyd …

Na koniec jeszcze pozwolę sobie zapytać. Czy aby na pewno Polska należy do kręgu anglosaskiego, bo jakoś nie wydaje mi się …

W obliczu śmiertelnego zagrożenia Polacy i Ukraińcy zaprzestali walki i wspólnie zaatakowali komunistów. Najbardziej spektakularną akcję przeprowadzono w nocy z 27 na 28 maja 1946 r. w Hrubieszowie.

Atmosfera wśród partyzantów była nieco nerwowa, i to nie tylko ze względu na samą akcję, lecz także z powodu nietypowego sojusznika. W kilku innych punktach miasta na sygnał do ataku czekali żołnierze Ukraińskiej Powstańczej Armii.

Koncentrację oddziałów zarządzono dzień wcześniej w lesie między wsiami Trzeszczany i Podhorce, oddalonym od Hrubieszowa o 6 km. Odbyła się tam narada dowódców – po stronie ukraińskiej funkcję tę pełnił Jewhen Sztendera „Prirwa”, po polskiej najprawdopodobniej por. Wacław Dąbrowski „Azja”, komendant hrubieszowskiego obwodu WiN.

Dlaczego akurat to prowincjonalne, liczące ok. 8 tys. mieszkańców miasteczko na Lubelszczyźnie obrano za cel wspólnego ataku? Jego znaczenie polegało na tym, że ulokowały się w nim powiatowe władze komunistyczne. Na południe od rzeki, w centrum miasta swoje siedziby miały Powiatowy Urząd Bezpieczeństwa Publicznego, komenda MO, komitet powiatowy Polskiej Partii Robotniczej oraz Ukraińska Komisja Przesiedleńcza. Reprezentacyjny dworek Du Chateau zajęło NKWD. Dodatkowo na północnym brzegu rzeki znajdowały się koszary 5. pułku Ludowego Wojska Polskiego i komenda 32. odcinka Wojsk Ochrony Pogranicza.

Skąd się jednak wzięli upowcy walczący u boku polskich partyzantów, skoro jeszcze kilkanaście miesięcy wcześniej ci sami żołnierze niejednokrotnie stawali na polu walki przeciwko sobie? Od lata 1943 r. na zapleczu przesuwającego się frontu wojny niemiecko-sowieckiej toczyła się inna wojna, o której na arenie międzynarodowej mało kto słyszał, choć była równie zacięta i krwawa jak konflikt obu totalitaryzmów. Jak piszą historycy IPN Grzegorz Motyka i Rafał Wnuk, już w okresie krwawych rzezi z lat 1943–1944 niektóre środowiska polskie i ukraińskie podejmowały próby zażegnania konfliktu. Porozumienia, które udawało się osiągnąć, pozostawały jednak na papierze. Sytuacja radykalnie się zmieniła, kiedy na tereny dawnej Rzeczypospolitej wkroczyła zwycięska Armia Czerwona, a władzę przejęli komuniści. Gorącym orędownikiem porozumienia polsko-ukraińskiego był inspektor Inspektoratu Zamość AK Delegatury Sił Zbrojnych kpt. Marian Gołębiewski „Ster”. „We wrześniu 1944 r. zwołałem odprawę 23 dowódców AK z Chełmszczyzny, Zamojszczyzny i Hrubieszowa. (…) Zażądałem, by w miejsce walk z Ukraińcami szukać możliwości porozumienia i współpracy. Wśród zgromadzonych zapanowało poruszenie, było tam przecież wielu takich, którzy w walkach z Ukraińcami potracili całe rodziny. (…) Nikt się nie sprzeciwił” – wspominał po latach Marian Gołębiewski na łamach „Tygodnika Powszechnego”. Do porozumienia coraz aktywniej dążyli także Ukraińcy. Na początku 1945 r. granicę polsko-sowiecką przekroczył Jewhen Sztendera „Prirwa”, który od płk. Woronyja, komendanta lwowskiego okręgu wojskowego UPA, otrzymał zadanie nawiązania kontaktu z AK.

21 maja 1945 r. w Rudzie Różanieckiej przedstawiciele zamojskiej AK i UPA podpisali porozumienie, które kończyło w tym rejonie trwające od dwóch lat zacięte walki między polskimi i ukraińskimi oddziałami niepodległościowymi. Rozgraniczono strefy wzajemnych wpływów, ustalono sposoby utrzymywania kontaktu, hasła, postanowiono wymieniać się informacjami wywiadowczymi i wspólnie zwalczać agentów komunistycznych. Już 27 maja przeprowadzono pierwszą wspólną akcję AK-DSZ i UPA przeciwko posterunkom milicji w Warężu i Chorobrowie. Dużym echem odbiła się także akcja z 6 kwietnia 1946 r. w Werbkowicach. „Podziemie polskie dostarczyło nam przewodników, przekazało hasła itd. Dzięki temu nasz oddział rozbroił wtedy wszystkie placówki Wojska Polskiego i aresztował jego komisarza” – wspominał po latach Jewhen Sztendera.

Spotkań podobnych do tego w Rudzie było jeszcze kilka. Na jednym z nich – 19 maja 1946 r. w folwarku Miętkie – Polacy zaproponowali wspólne uderzenie na Hrubieszów, przedstawiając dane wywiadu o siłach NKWD i UB oraz plany miasta. Polską propozycję przekazano dowódcy UPA w Polsce płk. Mirosławowi Onyszkiewiczowi „Orestowi”, który skontaktował się z krajowym prowidnykiem (przewodniczącym) OUN Jarosławem Staruchem „Stiahem”. Ten po dłuższym zastanowieniu wyraził zgodę.

Około 1.30 Hrubieszowem wstrząsa potężny wybuch. To Ukraińcy uporali się w końcu ze swoją „torpedą” (według wspomnień ukraińskiego dowódcy były to zdobyczne niemieckie pociski Wurfgranate). Pocisk co prawda nie uderza w cel, ale wywołuje zamieszanie, które wykorzystuje „Młot” ze swoimi żołnierzami i wdziera się do budynku. Ubecy kręcą korbami aparatów, próbują wezwać pomoc, telefony jednak milczą, bo partyzanci zapobiegliwie przecięli kable. Ukraińcy wystrzeliwują drugą rakietę, tym razem celnie – trafia wprost w gabinet szefa PUBP. Wybucha pożar. Obrońcy budynku wpadają w panikę, stawiają słaby opór żołnierzom „Młota”. Partyzanci spodziewają się, że więźniowie przebywają jedynie na parterze budynku. Tymczasem część z nich jest ulokowana także na piętrze. W zamieszaniu dochodzi do tragicznej pomyłki. Od kul winowców ginie dwóch więźniów. Współpracujący z hrubieszowskim podziemiem klucznik PUBP Władysław Wasylczuk otwiera cele. Uwolnieni (według różnych szacunków od 22 do 50 osób) są sprawnie ewakuowani z miasta.

Pozostałe oddziały walczą ze zmiennym szczęściem. Pododdział plut. Witolda Poteruchy „Szczerbatego” po krótkiej walce zdobywa budynek miejscowej PPR i zabiera ze sobą wszystkie znajdujące się tam dokumenty. W tym samym czasie oddział por. Czesława Hajduka „Ślepego” zgodnie z planem otacza budynek Szturmówki przy ul. Górnej. Specjalny oddział Jana Trusia „Gaika”, złożony z 10 Polaków i 2 Ukraińców, likwiduje funkcjonariuszy UB w prywatnych mieszkaniach. Niepowodzeniem kończy się natomiast atak na komendę MO. Milicjanci bronią się zaciekle. Partyzanci kilka razy zajmują parter budynku i kilkakrotnie są stamtąd wypierani. Ostatecznie muszą ustąpić. Nie najlepiej wiedzie się także Ukraińcom. Większość sotni UPA szturmuje dwór Du Chateau – siedzibę NKWD. W budynek trafia kilka „torped”. Sowieci jednak nie ustępują. Wymiana ognia trwa półtorej godziny. W końcu sotnie się wycofują. Ukraińcy zażarcie szturmują także siedzibę Komisji Przesiedleńczej. Zależy im na zdobyciu znajdujących się tam dokumentów. Niestety, 20-osobowa bojówka Służby Bezpieczeństwa OUN natrafia na silny opór. Zaskoczenie jest spore, ponieważ polski wywiad donosił przed walką, że ochrona komisji posiada jedynie pistolety, tymczasem partyzantów zatrzymują serie z broni maszynowej.

Hrubieszów trzęsie się od wybuchów i wystrzałów. Nad miastem unosi się łuna pożaru. Alarmuje to żołnierzy 5. pułku LWP, którzy stacjonują w koszarach na północnym brzegu Huczwy. Nie mają łączności z miastem, nie wiedzą, co się dzieje i jak duże siły partyzantów wkroczyły do Hrubieszowa. Dopiero po godzinie wysyłają zwiad. Uczestniczy w nim młody porucznik, który później tak niechlubnie zapisze się na kartach historii Polski – Wojciech Jaruzelski. Jaruzelski i pozostali zwiadowcy posuwają się w stronę pola bitwy powoli i lękliwie, nie zamierzają nawiązywać walki z wrogiem. Dopiero około 3.30 wojsko wysyła silniejszy oddział z transporterem opancerzonym, ale zaskakuje on jedynie grupkę partyzantów, którzy zamarudzili przy przekraczaniu mostu.

Żołnierze WiN wycofują się z Hrubieszowa bez problemu i w zwartej formacji. Na polach pod miastem czekają na nich furmanki, które ewakuują ich w bezpieczne miejsce. Natomiast za żołnierzami UPA, którzy swoim atakiem rozsierdzili enkawudzistów, rusza pościg. Sowieci doganiają część sił ukraińskich, ale upowcy stawiają na tyle silny opór, że grupa pościgowa rezygnuje z dalszej walki.

Straty oddziałów biorących udział w ataku na Hrubieszów były niewielkie. UPA straciła pięciu ludzi. Po stronie WiN nie było zabitych. Według oficjalnych danych NKWD straciło dziesięciu ludzi, WOP pięciu, PPR i UB po dwóch. Wielu było rannych. Akcja miała duże znaczenie propagandowe. Rabując i niszcząc wiele dokumentów władz komunistycznych, partyzanci na długie miesiące zdezorganizowali ich pracę. Wojsko i UB jak ognia bało się kolejnego ataku – ograniczono wyjazdy w teren, okopano i ogrodzono drutem kolczastym budynki MO, nocami pełniono warty w okopach. Panował strach, który spowodował, że w połowie roku kilku funkcjonariuszy miejscowego PUBP z obawy o własne życie zrezygnowało ze służby.

Atak na Hrubieszów był najmocniejszym, ale zarazem ostatnim akordem polsko-ukraińskiej współpracy. Przeciwny był jej rząd emigracyjny w Londynie. Poza tym sytuacja międzynarodowa i umacnianie władzy w kraju przez komunistów podważały sens dalszej walki w podziemiu. Większość członków WiN ujawniła się podczas ogłoszonej w 1947 r. amnestii. Lada chwila miała się rozpocząć akcja „Wisła”, która doszczętnie rozbiła UPA.