Monthly Archive 9 czerwca 2019

Поволі оклигаю після люблінського та післялюблінського жаху, що іменується: конференція україністів Університету імені Марії Склодовської-Кюрі «Актуальні питання україністики». Серед тих польських україністів: 80% – українці. І мабуть треба цим пояснити, чого вони мені, поляку, що їхав до них 1000 км в обидва кінці, викинули коника з русским миром. Про все вони подбали «как надо». Свій реферат я зачитував у залі обвішеній портретами російських пияків, божевільних та графоманів: Чехова, Толстоя, Булгакова, Висоцького і ще двох одіозних персонажів. П’ятим рефератом у цій власне залі мала бути лекція: «Исследование русско-украинских культурных связей» на основі двох театрів: київського та московського. Кінець-кінцем цієї лекції не було.
Я нагадаю: це була конференція про АКТУАЛЬНІ питання україністики. Якщо взяти до уваги актуальні «русско-украинские связи», то я бачу радше війну, 13.000 загиблих, 60.000 калік, анексію Криму, окупацію Донбасу і гібридну війну проти України. Це актуальні питання в сфері «русско-украинских связей». Не театр у Москві.
Я розкритикував це товариство і за таку організацію конференції (зала з Чеховими і Булгаковими), і за задум, аби російською мовою обговорювати російсько-український культурний обмін на п’ятий рік війни. Якщо молодим людям не тицнути пальцем на їхнє задзеркалля, то ще наступного року ладні запросити до Любліна акторів з цього московського театру і зачитати половину рефератів російською мовою. Скільки тих акторів та доповідачів будуть агентами ФСБ – хтозна.
Розкритикував я їх на свому блозі.
Троє з тих люблінських «польських україністів» вирішило відгукнутися.
Першим був пан М. Польський громадянин української національності, років десь 27. Мою поведінку назвав хамством і звинуватив мене, що я навіть не хотів поспілкуватися з автором реферату про «исследование русско-украинских культурных связей». Яка мала би бути мета цієї бесіди – він не уточнив. Я напевне не бачу такої потреби.
Відчайдушне, прошите розпачем і ниттям повідомлення відправила до мене голова гуртка тих україністів, пані Г, 26 років, польська громадянка української національності. І що вона мені написала: «Ви облилу брудом нас – українців, україністів у Любліні і ви облили брудом мене і моїх друзів, які все своє життя віддають на захист і збереження української культури в Польщі. Ви облили брудом цих людей, які боряться з саме цим «русским миром», про який ви згадуєте. Ви навіть не уявляєте собі, якою важкою є наша боротьба. Ці люди, яких ви так обвинувачуєте, повірте мені, роблять все можливе щоб українська культура, традиція та мова в Польщі існувала. Вам навіть до голови не прийшло запитати нас, як нам тут є, тільки накинулися ви на нас зі своїми звинуваченнями. Коли 2 роки назад, владу Університету хотіла не відкривати магістратуру українськоїі філології, тому що так хотіли «ці від руского миру», ці люди яких ви зараз облили брудом, боролися як могли щоб протистоятися цьому. Ми тоді воювали і ми побороли. Зараз ви хочете це все знищити, прирівняти нас до «русского мира», як вам не соромно. Мої друзі гинуть на сході, родичі близькі наших студентів також, ми боремося як тільки можемо, щоб агресор не поборов нас – українську націю в Польщі а ви робите усильно так, щоб підрізати нам крила. Я розумію, що були речі в організації конференції, які вам не сподобалися. Аудиторія була призначена з «гори», ми не могли собі вибирати. Нищить нас «русски мир» і нищите нас ви. Я, як українка не зичу собі такого, не зичу собі щоб хто небудь нас ображав. Ми обід в житті передили багато, але ваші слова вийнятково ранять серце, бо ви нас звинувпчуєте в неправді. Я горда ти що ми з друзями україністами робимо, що наш науковий гурток діє в університеті. За нього боротьба також була не легкою. Я дуже прошу, щоб ви вибачилися перед цими всіма людьми, яких ви образили і облили брудом».
Вибачте, що я тут зацитував такий довгий фрагмент розпачливого повідомлення панни Г., але хочу показати божевілля тих людей, шизофренію і цілковиту відсутність зв’язку з реальністю.
Панна Г. ниє, що її друзі гинуть на сході (України), панна Г. вмивається сльозами через те, що вона все своє життя віддала на захист і збереження української культури в Польщі, вона робить усе все можливе щоб українська культура, традиція та мова в Польщі існувала і ВОДНОЧАС, як голова гуртка україністів, допускає статтю про культурний обмін Києва з Москвою, тобто двох міст, у яких мізкують, як знищити Україну (Москва) і як захищати себе від російської агресії (Київ). І вона пише, що то мені має бути соромно і я маю просити вибачення. За що??? За те, що я приїхав до Любліна прочитати реферат про українську літературу українською мовою? То хто тут, до чорта, захищає і береже українську культуру в Польщі? Хто, до біса, робить усе можливе, аби українська культура, традиція та мова в Польщі існувала? Мені здавалося завжди, що я саме сприяю існуванню української мови і культури в Польщі. Але виходить, що то власне мені має бути соромно і я маю просити вибачення у тих українців, які хотіли, аби я проїхав тисячу кілометрів і, дивлячися на пики Чехова та Толстоя, наслолджувався рефератом «на русском языке об исследовании русско-украинских культурных связей».
Хто тут навіжений? Чи хтось може мені з’ясувати, за що мені має бути соромно і за що я маю просити вибачення? Я панні Г. ті питання поставив, але не була ласкава дати мені відповідь.
Знайшлася ще і одна україністка. Років десь 25, пані О. З Калуша, живе в Любліні. Її сторінка на ФБ переповнена російськомовним мотлохом. Вона сама признала, що її батько служив на фронті з русскоговорящими патріотами України і чого я такий агресивний?
Ті молоді люди, двоє з них народжені в Польщі, третя в Галичині, які не мали жодних реальних шансів зіткнутися з російською мовою, не бачать нічого дивного в своїх діях. Однак найбільш бентежать польські громадяни, які мабуть ніколи не жили в Україні. Тут народилися, у польських закладах здобули освіту, із якого дива з’явився взагалі задум провести частину україністичної конференції мовою, яка з україністикою не має нічого спільного?
Де ще конференції у Польщі відбуваються російською мовою? Хіміки, фізики, медики, історики, англійські чи німецькі філологи – вони теж зачитують реферати російською мовою? Звісно, що ні.
Навіженість, божевілля, задзеркалля – тими словами можна зробити підсумок дій «україністів» з Любліна. А коли ще подумаю, що це з наших, польських податків, то просто шляк мене трафляє.

PS: Уявімо собі. 1943 рік. Лондон. На конференцію “Актуальні питання полоністики” приходить доповідач прочитати німецькою мовою лекцію “Дослідження польсько-німецьких культурних зв’язків в окупованому Кракові”. Реакція полоністів? ГЕТЬ! ГЕТЬ! А реакція “україністів” на мою критику? Хамство! Агресія! Сором!

Я поволі капітулюю. І це не поляки-шовіністи мені зогиділи українство. Це зробили українці. Учора я був у Любліні. На конференції «польських» україністів з гуртка студентів української філології люблінського Університету імені Марії Склодовської-Кюрі («Актуальні питання україністики»). 80% україністів з цього польського університету – українці. З-серед поляків тільки дві особи зачитали реферати і тільки одна (я) українською мовою. Я приїхав аж з Познані (1000 км в обидва кінці), десь третина записаних взагалі не поприходила, а більшість з них була з Любліна. Наступного року мене там не буде. Бо хто нормальний поїде на таку конференцію до таких людей?

Але по-черзі.

Доїхати і переночувати треба було за свій рахунок. Пообідати в день конференції – теж. У Любліні (хто це придумав – хтозна) мають Вулицю Марії Склодовської-Кюрі. І Площу Марії Склодовської-Кюрі. У різних місцях. Із якого дива я мав допетрати, що мій навігатор може помилитися і довести мене до Вулиці (хоча УМСК на Площі) – один Бог знає. Ми приїхали на Вулицю. Немає де припаркувати. Шукали, їздили, залишили авто на платній стоянці. Добігли до цього будинку і виявляється, що там немає університету. Питаємо людей, ніхто не може нам допомогти. Я запустив навігатор ще раз, але вже пошукав Факультет. З’ясувалося, що нам треба до площі. Навігатор під кінець здурів і нас таки не довів. Пішеходи не знали, ми блукали. Кінець-кінцем ми дійшли до Факультету. Велетенський будинок, заходимо до середини, немає жодної інформації, чи до зали 421 то праворуч, чи ліворуч чи прямо. Якось знайшли. Реєстрація. Хлопець (українець) починає мені підсувати якісь документи для підпису. Я наосліп нічого ніколи не підписую, питаю, що це. Коли вже мені підсунув третій аркуш, я не витримав і кажу, що треба було так досконало допрацювати інструкції для гостей, як їм доїхати. І кажу, що зрозуміло, що ми на схід Польщі потрапили. Заходжу до зали. Це не конференційна зала, а просто аудиторія. Обвішена портретами російських пияків, графоманів та божевільних: Чехов, Толстой, Булгаков та Висоцький. Сів за партою, вся помазана: «люблю Оксану», «хуй», «дупа», «пізда». Чудово, нє? Чую розмову, доходить з коридору. Збуджений хлопець, якому я допік за організацію, бідкається іншій пані на мене. Пані обурена. Каже, що такі застереження (про названня і вулиці, і площі так само) я мав би направляти до уряду Польщі (хоча то міська рада надає назви). Я виходжу і звертаюся до пані (теж українка), що я до правильних осіб висловив свої застереження, бо мені не було як допетрати, що в Любліні така незвична ситуація з адресами і треба було попередити. Бо ж ми таки гості, нє? Вертаюся до зали. Спека на дворі, в залі немає кондиціонера. Навіть вентиляторів не було. Вікно відчинили. Немає мікрофонів. Хто тихо говорив, його не було чути. На ноутбуках не можна було відкрити презентацій, вони і розвалювалися.

Однею з лекцій (на щастя не була прочитана) мала бути лекція російською мовою про дослідження українсько-російських культурних зв’язків. Хоча це мали бути АКТУАЛЬНІ питання. У російсько-українських відносинах актуальною нині війна і 12.000 трупів, не культурний обмін.

Про цю лекцію російською я теж написав на ФБ, один з україністів з УМСК прочитав мій допис і назвав мою поведінку хамством. Бо як я міг облити їх брудом. Але вони заслуговують власне на те, аби їх обливати брудом. Бо якщо не зупинити і відра льоду на макітри не висипати, то наступного року запросять росіян до Польщі на балачки про культурний обмін і половина лекцій буде російською.

Мою поведінку обурений українець назвав хамством (публічно на Фейсбуці). А міг подякувати, що на їхню конференцію приїхав 500 км поляк і був єдиним поляком, що виступав українською. За свої кошти приїхав.

Я мав писати кандидатську роботу з української літератури у Вроцлавському університеті. Але тепер я маю очікувати, що ображені українці з Любліна напишуть на мене до Вроцлава якийсь наклеп (що мене не здивує, бо на мене доносять якраз тільки українці, бо так їм не подобається моя боротьба з русским миром). І якщо хтось вимагатиме від мене пояснень, то я їм напишу, аби поцілували мене в зворотню сторону і я відмовляюся від аспірантури. Бо нащо вона мені? Я маю п’ять вищих освіт і дослідження української літератури я хотів здійснювати з любові до мови. А не через якийсь примус. Я можу відмовитися. Бо якщо я це роблю лише для задоволення, то має бути задоволення. Який буде Україні та українцям зиск з наклепу? Ну, не буде досліджень української літератури. Суперкористь, нє?

Я ж не планую жодної наукової кар’єри як україніст, не планую працювати як україніст, я все робив з захоплення мовою та культурою українців. Але зачасто мені доводиться стикатися з русским миром і я швидше покину свою зацікавленість мовою і культурою ніж звикну та змирюся з русским миром, який не може вилізти з українців, навіть тих з Любліна.

Я колись хотів перекладати українську літературу на польську мову. Я переклав «Украдене щастя» і «Перехресні стежки» Івана Франка і тепер вони друкуються за мої приватні кошти, які я сам заробив. Ви думаєте, що я буду далі перекладати? А нащо? Я купив зі сто книг до філологічної бібліотеки УАМ в Познані. Усе Ульяненка, Жадана, Забужко, майже все Винничука, ще інших письменників. Аби поляки – студенти української філології мали що читати. Я ті книги сам купив в Україні, сам привіз і подарував. Ви думаєте, що я далі буду купляти? А нащо?

Нащо взагалі пропагувати мені щось українське, якщо мене оточують шанувальники русского мира, наклепники і українці, що мене обзивають. Я ж ані українцям, ані Україні нічого не винен. Я порахував, що я витратив принаймні 100.000 злотих на всебічну підтримку українців та України. Нащо це було? Аби вони обрали Зеленського? Не буду я більше ані українофілем, ані україністом, бо просто не варто. Не варто підтримувати українців. І якщо в Польщі такого висновку дійде ще з кілька тисяч поляків, то українці будуть організувати конференції та інші заходи (які мають пропагувати українське) в Польщі лише для себе.