УКРАЇНЦІ ТАКИ НЕЗЛАМНІ НА СВОМУ ШЛЯХУ ДО ЗНИЩЕННЯ ПІДТРИМКИ З БОКУ ПОЛЯКІВ

Autor:Przemysław Lis Markiewicz

УКРАЇНЦІ ТАКИ НЕЗЛАМНІ НА СВОМУ ШЛЯХУ ДО ЗНИЩЕННЯ ПІДТРИМКИ З БОКУ ПОЛЯКІВ

Я поволі капітулюю. І це не поляки-шовіністи мені зогиділи українство. Це зробили українці. Учора я був у Любліні. На конференції «польських» україністів з гуртка студентів української філології люблінського Університету імені Марії Склодовської-Кюрі («Актуальні питання україністики»). 80% україністів з цього польського університету – українці. З-серед поляків тільки дві особи зачитали реферати і тільки одна (я) українською мовою. Я приїхав аж з Познані (1000 км в обидва кінці), десь третина записаних взагалі не поприходила, а більшість з них була з Любліна. Наступного року мене там не буде. Бо хто нормальний поїде на таку конференцію до таких людей?

Але по-черзі.

Доїхати і переночувати треба було за свій рахунок. Пообідати в день конференції – теж. У Любліні (хто це придумав – хтозна) мають Вулицю Марії Склодовської-Кюрі. І Площу Марії Склодовської-Кюрі. У різних місцях. Із якого дива я мав допетрати, що мій навігатор може помилитися і довести мене до Вулиці (хоча УМСК на Площі) – один Бог знає. Ми приїхали на Вулицю. Немає де припаркувати. Шукали, їздили, залишили авто на платній стоянці. Добігли до цього будинку і виявляється, що там немає університету. Питаємо людей, ніхто не може нам допомогти. Я запустив навігатор ще раз, але вже пошукав Факультет. З’ясувалося, що нам треба до площі. Навігатор під кінець здурів і нас таки не довів. Пішеходи не знали, ми блукали. Кінець-кінцем ми дійшли до Факультету. Велетенський будинок, заходимо до середини, немає жодної інформації, чи до зали 421 то праворуч, чи ліворуч чи прямо. Якось знайшли. Реєстрація. Хлопець (українець) починає мені підсувати якісь документи для підпису. Я наосліп нічого ніколи не підписую, питаю, що це. Коли вже мені підсунув третій аркуш, я не витримав і кажу, що треба було так досконало допрацювати інструкції для гостей, як їм доїхати. І кажу, що зрозуміло, що ми на схід Польщі потрапили. Заходжу до зали. Це не конференційна зала, а просто аудиторія. Обвішена портретами російських пияків, графоманів та божевільних: Чехов, Толстой, Булгаков та Висоцький. Сів за партою, вся помазана: «люблю Оксану», «хуй», «дупа», «пізда». Чудово, нє? Чую розмову, доходить з коридору. Збуджений хлопець, якому я допік за організацію, бідкається іншій пані на мене. Пані обурена. Каже, що такі застереження (про названня і вулиці, і площі так само) я мав би направляти до уряду Польщі (хоча то міська рада надає назви). Я виходжу і звертаюся до пані (теж українка), що я до правильних осіб висловив свої застереження, бо мені не було як допетрати, що в Любліні така незвична ситуація з адресами і треба було попередити. Бо ж ми таки гості, нє? Вертаюся до зали. Спека на дворі, в залі немає кондиціонера. Навіть вентиляторів не було. Вікно відчинили. Немає мікрофонів. Хто тихо говорив, його не було чути. На ноутбуках не можна було відкрити презентацій, вони і розвалювалися.

Однею з лекцій (на щастя не була прочитана) мала бути лекція російською мовою про дослідження українсько-російських культурних зв’язків. Хоча це мали бути АКТУАЛЬНІ питання. У російсько-українських відносинах актуальною нині війна і 12.000 трупів, не культурний обмін.

Про цю лекцію російською я теж написав на ФБ, один з україністів з УМСК прочитав мій допис і назвав мою поведінку хамством. Бо як я міг облити їх брудом. Але вони заслуговують власне на те, аби їх обливати брудом. Бо якщо не зупинити і відра льоду на макітри не висипати, то наступного року запросять росіян до Польщі на балачки про культурний обмін і половина лекцій буде російською.

Мою поведінку обурений українець назвав хамством (публічно на Фейсбуці). А міг подякувати, що на їхню конференцію приїхав 500 км поляк і був єдиним поляком, що виступав українською. За свої кошти приїхав.

Я мав писати кандидатську роботу з української літератури у Вроцлавському університеті. Але тепер я маю очікувати, що ображені українці з Любліна напишуть на мене до Вроцлава якийсь наклеп (що мене не здивує, бо на мене доносять якраз тільки українці, бо так їм не подобається моя боротьба з русским миром). І якщо хтось вимагатиме від мене пояснень, то я їм напишу, аби поцілували мене в зворотню сторону і я відмовляюся від аспірантури. Бо нащо вона мені? Я маю п’ять вищих освіт і дослідження української літератури я хотів здійснювати з любові до мови. А не через якийсь примус. Я можу відмовитися. Бо якщо я це роблю лише для задоволення, то має бути задоволення. Який буде Україні та українцям зиск з наклепу? Ну, не буде досліджень української літератури. Суперкористь, нє?

Я ж не планую жодної наукової кар’єри як україніст, не планую працювати як україніст, я все робив з захоплення мовою та культурою українців. Але зачасто мені доводиться стикатися з русским миром і я швидше покину свою зацікавленість мовою і культурою ніж звикну та змирюся з русским миром, який не може вилізти з українців, навіть тих з Любліна.

Я колись хотів перекладати українську літературу на польську мову. Я переклав «Украдене щастя» і «Перехресні стежки» Івана Франка і тепер вони друкуються за мої приватні кошти, які я сам заробив. Ви думаєте, що я буду далі перекладати? А нащо? Я купив зі сто книг до філологічної бібліотеки УАМ в Познані. Усе Ульяненка, Жадана, Забужко, майже все Винничука, ще інших письменників. Аби поляки – студенти української філології мали що читати. Я ті книги сам купив в Україні, сам привіз і подарував. Ви думаєте, що я далі буду купляти? А нащо?

Нащо взагалі пропагувати мені щось українське, якщо мене оточують шанувальники русского мира, наклепники і українці, що мене обзивають. Я ж ані українцям, ані Україні нічого не винен. Я порахував, що я витратив принаймні 100.000 злотих на всебічну підтримку українців та України. Нащо це було? Аби вони обрали Зеленського?Не буду я більше ані українофілем, ані україністом, бо просто не варто. Не варто підтримувати українців. І якщо в Польщі такого висновку дійде ще з кілька тисяч поляків, то українці будуть організувати конференції та інші заходи (які мають пропагувати українське) в Польщі лише для себе.

O autorze

Przemysław Lis Markiewicz administrator

Cóż ma począć człeczyna, który wiecznie czymś się przejmuje lub żołądkuje? Można iść na wojnę, można i na demonstrację. A czasem wystarczy podzielić się spostrzeżeniami z innymi. Що робити чолов'язі, що вічно чимось переймається, або роздратовується. Можна поїхати на війну, можна і почимчикувати на демонстрацію. Інколи досить поділитися роздумами і іншими людьми.