А поляки то українців убивали!

Autor:Przemysław Lis Markiewicz

А поляки то українців убивали!

Цей допис Фейсбук заблокував за поширення ненависті та мову ворожнечі …

Позавчора написав полякам польською пост про коєне росіянами мововбивство української мови. Не знаю поляка, який б кумекав, чого частина українців говорить російською. Нас до 1989 року вчили російську в школі, їх мабуть теж – так гадає більшість. То я вирішив, що буде повчально, коли я щось нашкрябаю, бо принаймні кілька десятків моїх співвітчизників прочитають те, що я пишу про Україну.

Написав.

Один з моїх френдів з-за Буга, певний химерний вуйко з Галичини, надувся і вирішив прокоментувати, навіть польською. «Треба конче нагадати полякам і про жорстоку полонізацію Галичини у міжвоєнний час!».

Овва! Конче треба при нагоді лінгвоциду.

Два дні раніше я писав польською полякам про Небесню сотню і Майдан. Як добре, що вуйко тоді не вистрибнув як Пилип з конопель з цікавинкою, що не тільки Беркут убивав українців. Але й Стефан Чарнецький!

Ще раніше писав польською полякам про Голодомор і навіть книжки Енн Епплбом (Червоний голод. Війна Сталіна проти України) купив за свої кошти і роздавав бажаючим. Як добре, що вуйко не забажав уточнити, що не тільки росіяни морили українців голодом, але й поляки (історична правда не має значення для вуйків – полякоїдів).

Я виявився телепнем, бо не стримався і заперечив. «Не можна ставити знаку рівності між лінгвоцидом та полонізацією 1918-1939 рр». Бо хоча би в польськомовних школах Галичини був предмет «руська мова» і ходили на уроки української мови теж польські діти. Знання української мови серед галицьких поляків було поширеним. Я сам читав статті видатного польського юриста Аллерганда в часописі «Життя і право», який видавав Союз Українських Адвокатів зі Львова. А звідки я це знаю? Бо читаю багато. І бачив неодноразово фотографії свідоцтв в українських книгах. І коли писав магістерську роботу на юрфаку СНУ в Луцьку про українську адвокатуру міжвоєнної Польщі в Галичині, то їздив до Любліна, до ареляційного суду (який до війни був апеляційним і для Львова) і копав в архівах і читав протоколи засідань українською, показання свідків, обвинувальні акти та апеляції українською. Була полонізація, це загально відомий факт. Але не було такого лінгвоциду як в Україні за Російської імперії.

Ну, але що там зарозумілий лях може знати про Україну? Ми знаємо краще! Бо моя прабабця говорила те, а мій дід розказував се, а його стрий ще інше. Наші легенди проти його знань, лядського всезнайка. Один з моїх товаришів навіть зі мною посварився, коли я наважився заперечити, що його баба (за Польщі), в тридцятих роках ХХ століття, не могла ходити до польського пана на панщину, бо вона (панщина) була вже 80 років скасована. Знаєте, що я почув? «А що ти можеш знати про Україну? Ти тоді жив? А якщо моя баба так говорила, то так мусило бути. І баста!»

Не тільки українці мають свої оповідання про Польщу!

Хочете почитати сімейні історії поляків? НА! І буде серйозно. Без стьобу. Мій дід був партизаном АК в Малопольщі, біля Тарнова. Він розказував страшні речі про звірства українців з СС Галичина проти польського мирного населення з Малопольщі. Казав, що не було таких звірів навіть серед німців. Моя тітка, сестра матері, не хотіла їздити на молодіжні табори в Бещади, бо вночі могли прийти українці і зарізати. Мій дід вигнав свого зятя (мого батька) з хати, разом зі своєю дочкою та внуком. А знаєте, чого? Дід згадав власне ті звірства. І згадав Волинську різню. Мій батько відважно сказав, що там було більше провокацій НКВС ніж цієї ж різні. Еге … Дід розсердився. «Що ти, шмаркачу, можеш знати?» Батьку було 22. Батько не допетрав, що краще стулити бузю і якось так нагло, майже непомітно, напевне дуже хутко, дискусія закінчилася на «ГЕТЬ!!!». Були схлипи матері, але була і гордість мого родителя і запеклість діда. Зібрали клунки, схопили своє чадо (мене) під пахву і ми переселилися до мого другого діда. Другий дід був в’язнем концтабору Аушвіц, що насправді його морально знищило. Розказував про це мало, але коли розказував про актив (капо) – українців, то тремтів. Я мабуть ще додам, що мої діди були стовідсотковими поляками з Польщі (етнічної Польщі). Про якісь «Креси» мало знали і мало вони їх хвилювали. Не розуміли вони тих польсько-українських антагонізмів з України (Волині, Галичини). Їм була цілком незбагненна така ненависть українців до поляків. І ніяк не мали бажання її виправдовувати.

От і бачите, що з мене міг би бути зразковий україноненависник. Але я обрав інший шлях і тому так мене доводять до люті ті всі кляті полякожери, що ладні розпускати свої антипольські нюні при кожній нагоді. Як мені вже набридли ті шмарклі!

Якщо хтось дійшов аж до того місця і спроможний читати далі, то ласкаво прошу в театр. Театр? Авжеж.

Хочу вам показати, як достеменно роздратовують такі «патріоти» України з вічними претензіями до Польщі.

Уявімо собі, що я маю серед ФБ-френдів українофоба – Kazia Wiśniewskiego. І він не може стриматися, аби не коментувати різних дописів польською для поляків про Україну.

Завіса підіймається!

Дія 1

Я: (польською) Сьогодні українці святкують День незалежності! Привітаймо їх, додаю гімн України, зворушливий твір, вислухайте!

Kazio Lewandowski: (польською) А Путін казав, що Україна це не держава, тільки територія і українська мова – штучна.

Я: До чого тут Путін, хлопче? Він городить нісенітницю. Сьогодні українці мають своє свято. Чого ти щось таке пишеш?

Kazio Lewandowski: Ну, що ти від мене хочеш? Хіба Путін так не казав? Хай українці це знають і не забувають.

Дія 2

Я: (польською) Сьогодні українці святкують православне Різдво, вислухайте одної з найгарніших щедрівок: «Щедрик».

Kazio Lewandowski: Цікаво, чи ті з УПА, що вбивали поляків, то теж співали цю щедрівку?

Я: До чого тут УПА і різанина, до чорта?!

Kazio Lewandowski: А що? Хіба вони нас не різали?

Дія 3

Я: (польською) Сьогодні річниця від дня народження Івана Франка. Прочитайте прекрасний вірш.

Kazio Lewandowski: Іван Франко то цей, що поляків різав на Волині?

Я: Ні, його вже не було серед живих. Але до чого тут Волинь? Ти вірш читай!

Kazio Lewandowski: Ну, добре, то він не різав. Але інші різали, нє?

Я: Але ти мене вже дістав, дурню! Іди до чорта, зморо! БАН! І на тому крапка.

ЗАВІСА.

Надутого вуйка та його підтакувачів, поширювачів легенд уже серед моїх френдів немає.

Я вже давно дотримуюся до певного принципу: зосереджуюся на тому, що поляків та українців об’єднує. Не роз’єднує. Якщо кожний з нас вирішить бути щодня рецензентом та коментатором усього всього, що споріднює наші нації, то вже має довіку заняття. На те, що роз’єднує вже до смерті часу не знайде. Бо якщо ти хочеш шукати доброго, то наприклад вивчи українську школу в польській літературі. Почитай вірші, інші твори Гощинського, Словацького. Уже маєш що робити п’ять років. Література тобі не цікава? Читай результати досліджень польських фольклористів про український безмежний фольклор. Не цікаво? То прочитай хоча би всі романи Крашевського про Україну. «Хата за селом», «Уляна», «Родинні інтереси» … Не цікаво? То вивчи біографії усіх видатних поляків, яких дала нам Україна. Падеревський, Шимановський, Фредро, Макушинський. Не цікаво? То що тобі, до дідька, цікаво? Ятрити? А … то твоє місце в божевільні.

Хто дійшов до цього місця і ще не второпав, то трудно. Хай читає далі, якщо має витримку.

Чергова вистава? Будь ласка.

Драма на одну дію: Kazio Lewandowski в гостях.

Дійові особи: Kazio Lewandowski, його тітка, пані, що сидить праворуч Казя, інші особи.

Завіса підіймається.

Кімната, великий стіл. За ним сидять люди, розмовляють пошепки, але чутно гомін багатьох голосів. Раптом лунає гучне пердіння і розноситься нестерпний сопух, який, як здогадуються, є наслідком пердіння. Тітка Казя кидається відчинити вікно. Западає гробова тиша. Kazio Lewandowski червоніє і нервозно вертиться на стільці. Зрозуміло, що всі знають, що це він.

Kazio Lewandowski: Ой, ну, що ж … Я наївся гороху, капусти та яєць. Не міг уже витримати, майже мені сраку розірвало. Ну, що ж … це людське!

Далі панує тиша, інші особи дивляться на стелю, у вікно, всі оминають погляд Казя.

Kazio Lewandowski: Чого мовчите, нелюди?! Що ви собі думаєте? Ви буцімто кращі? А вам – звертається до сусідки праворуч – тхне з рота!

Сусідка вперто мовчить. Зрозуміло ж, що тепер рота не відкриє. Тітка Казя в паніці. Не знає, що робити. Хоче якось розвантажити цю напружену атмосферу. І починає щебетати.

Тітка Казя: Учора ми були в оперному театрі на чудовій виставі. Про любов. Романтичну любов…

Kazio Lewandowski: (перебиває тітці) Любов! (регочеться) А мені казав твій чоловік, коли напився, що вже з тобою не спить, бо ти вже товста бубуся. Раз на місяць себе змушує, після коньку, бо, каже, подружній обов’язок.

Далі панує могильна тиша.

Усі вважають Казя хамом і дикуном і немає на це ради.

ЗАВІСА

Ну, що ж …

Коли я пишу полякам польською про лінгвоцид української мови і раптом вигулькує якийсь львівець і КОНЧЕ МУСИТЬ полякам щось нагадати, щоб вони випадково не забули про ополячення кресів, то для мене він, цей львівець – це Kazio Lewandowski. Бо, повірте, можня заражати поляків любов’ю до України і не достеменно легко і просто і швидко. І виходить. Але спершу треба, аби вони полюбили Україну, а згодом хай з’явиться ця гірка правда. Бо ж ніхто доти не захоче вислухати Казя, допоки він пердітиме і ображатиме тітку та її гостей, нє?

PS: Сьогодні був у Познані (Польща) на виставі. Це була монодрама українського актора Юрія Чеботарева про Майдан «Майданутий». Українською, з субтітрами для поляків. ШЕДЕВР. Я плакав. Біля мене плакали і з правого боку, і з лівого боку. Це була повість про реального Сергія, який зовсім випадково опинився 30 листопада 2013 року на київському Майдані Незалежності, коли беркутня розігнала студентів і лупцювала навіть вагітних жінок (важко про це писати без сліз на очах). Він у паніці тікав і зламав ногу. У коліні. Інші його несли, бо не міг іти, а за ними зграя беркутівців гнала, аби їх дістати і вбити. Сергій потрапив до лікарні, швидко його друзі його вивезли до Польщі, до Познані, де він 4 місяці лежав у лікарні і вчився ходити. Коли закінчилася п’єса, увімкнули світло. Із першого ряду звівся чоловік і сказав, що цей Сергій – це він. Нога здорова. Він доповнив цю історію. Показав фотографії. Поляки плакали, частина з них була розхвильована, деякі були обурені звірствами Беркута. Коли я виходив, одна жителька Познані сказала, що це просто було страшне, моторошне.

Дякую Богові, що під час цього дійства мій химерний і надутий вуйко з Галичини був у себе вдома і не втав і не почав кричати, що поляки теж убивали українців. Бо сумніваюся, чи «конче потрібно» їм треба було про це нагадати під час цієї зворушливої монодрами.

O autorze

Przemysław Lis Markiewicz administrator

Cóż ma począć człeczyna, który wiecznie czymś się przejmuje lub żołądkuje? Można iść na wojnę, można i na demonstrację. A czasem wystarczy podzielić się spostrzeżeniami z innymi. Що робити чолов'язі, що вічно чимось переймається, або роздратовується. Можна поїхати на війну, можна і почимчикувати на демонстрацію. Інколи досить поділитися роздумами і іншими людьми.