Monthly Archive Luty 2019

Autor:Przemysław Lis Markiewicz

Jak Polacy i UPA razem walczyli z komunistami

W obliczu śmiertelnego zagrożenia Polacy i Ukraińcy zaprzestali walki i wspólnie zaatakowali komunistów. Najbardziej spektakularną akcję przeprowadzono w nocy z 27 na 28 maja 1946 r. w Hrubieszowie.

Atmosfera wśród partyzantów była nieco nerwowa, i to nie tylko ze względu na samą akcję, lecz także z powodu nietypowego sojusznika. W kilku innych punktach miasta na sygnał do ataku czekali żołnierze Ukraińskiej Powstańczej Armii.

Koncentrację oddziałów zarządzono dzień wcześniej w lesie między wsiami Trzeszczany i Podhorce, oddalonym od Hrubieszowa o 6 km. Odbyła się tam narada dowódców – po stronie ukraińskiej funkcję tę pełnił Jewhen Sztendera „Prirwa”, po polskiej najprawdopodobniej por. Wacław Dąbrowski „Azja”, komendant hrubieszowskiego obwodu WiN.

Dlaczego akurat to prowincjonalne, liczące ok. 8 tys. mieszkańców miasteczko na Lubelszczyźnie obrano za cel wspólnego ataku? Jego znaczenie polegało na tym, że ulokowały się w nim powiatowe władze komunistyczne. Na południe od rzeki, w centrum miasta swoje siedziby miały Powiatowy Urząd Bezpieczeństwa Publicznego, komenda MO, komitet powiatowy Polskiej Partii Robotniczej oraz Ukraińska Komisja Przesiedleńcza. Reprezentacyjny dworek Du Chateau zajęło NKWD. Dodatkowo na północnym brzegu rzeki znajdowały się koszary 5. pułku Ludowego Wojska Polskiego i komenda 32. odcinka Wojsk Ochrony Pogranicza.

Skąd się jednak wzięli upowcy walczący u boku polskich partyzantów, skoro jeszcze kilkanaście miesięcy wcześniej ci sami żołnierze niejednokrotnie stawali na polu walki przeciwko sobie? Od lata 1943 r. na zapleczu przesuwającego się frontu wojny niemiecko-sowieckiej toczyła się inna wojna, o której na arenie międzynarodowej mało kto słyszał, choć była równie zacięta i krwawa jak konflikt obu totalitaryzmów. Jak piszą historycy IPN Grzegorz Motyka i Rafał Wnuk, już w okresie krwawych rzezi z lat 1943–1944 niektóre środowiska polskie i ukraińskie podejmowały próby zażegnania konfliktu. Porozumienia, które udawało się osiągnąć, pozostawały jednak na papierze. Sytuacja radykalnie się zmieniła, kiedy na tereny dawnej Rzeczypospolitej wkroczyła zwycięska Armia Czerwona, a władzę przejęli komuniści. Gorącym orędownikiem porozumienia polsko-ukraińskiego był inspektor Inspektoratu Zamość AK Delegatury Sił Zbrojnych kpt. Marian Gołębiewski „Ster”. „We wrześniu 1944 r. zwołałem odprawę 23 dowódców AK z Chełmszczyzny, Zamojszczyzny i Hrubieszowa. (…) Zażądałem, by w miejsce walk z Ukraińcami szukać możliwości porozumienia i współpracy. Wśród zgromadzonych zapanowało poruszenie, było tam przecież wielu takich, którzy w walkach z Ukraińcami potracili całe rodziny. (…) Nikt się nie sprzeciwił” – wspominał po latach Marian Gołębiewski na łamach „Tygodnika Powszechnego”. Do porozumienia coraz aktywniej dążyli także Ukraińcy. Na początku 1945 r. granicę polsko-sowiecką przekroczył Jewhen Sztendera „Prirwa”, który od płk. Woronyja, komendanta lwowskiego okręgu wojskowego UPA, otrzymał zadanie nawiązania kontaktu z AK.

21 maja 1945 r. w Rudzie Różanieckiej przedstawiciele zamojskiej AK i UPA podpisali porozumienie, które kończyło w tym rejonie trwające od dwóch lat zacięte walki między polskimi i ukraińskimi oddziałami niepodległościowymi. Rozgraniczono strefy wzajemnych wpływów, ustalono sposoby utrzymywania kontaktu, hasła, postanowiono wymieniać się informacjami wywiadowczymi i wspólnie zwalczać agentów komunistycznych. Już 27 maja przeprowadzono pierwszą wspólną akcję AK-DSZ i UPA przeciwko posterunkom milicji w Warężu i Chorobrowie. Dużym echem odbiła się także akcja z 6 kwietnia 1946 r. w Werbkowicach. „Podziemie polskie dostarczyło nam przewodników, przekazało hasła itd. Dzięki temu nasz oddział rozbroił wtedy wszystkie placówki Wojska Polskiego i aresztował jego komisarza” – wspominał po latach Jewhen Sztendera.

Spotkań podobnych do tego w Rudzie było jeszcze kilka. Na jednym z nich – 19 maja 1946 r. w folwarku Miętkie – Polacy zaproponowali wspólne uderzenie na Hrubieszów, przedstawiając dane wywiadu o siłach NKWD i UB oraz plany miasta. Polską propozycję przekazano dowódcy UPA w Polsce płk. Mirosławowi Onyszkiewiczowi „Orestowi”, który skontaktował się z krajowym prowidnykiem (przewodniczącym) OUN Jarosławem Staruchem „Stiahem”. Ten po dłuższym zastanowieniu wyraził zgodę.

Około 1.30 Hrubieszowem wstrząsa potężny wybuch. To Ukraińcy uporali się w końcu ze swoją „torpedą” (według wspomnień ukraińskiego dowódcy były to zdobyczne niemieckie pociski Wurfgranate). Pocisk co prawda nie uderza w cel, ale wywołuje zamieszanie, które wykorzystuje „Młot” ze swoimi żołnierzami i wdziera się do budynku. Ubecy kręcą korbami aparatów, próbują wezwać pomoc, telefony jednak milczą, bo partyzanci zapobiegliwie przecięli kable. Ukraińcy wystrzeliwują drugą rakietę, tym razem celnie – trafia wprost w gabinet szefa PUBP. Wybucha pożar. Obrońcy budynku wpadają w panikę, stawiają słaby opór żołnierzom „Młota”. Partyzanci spodziewają się, że więźniowie przebywają jedynie na parterze budynku. Tymczasem część z nich jest ulokowana także na piętrze. W zamieszaniu dochodzi do tragicznej pomyłki. Od kul winowców ginie dwóch więźniów. Współpracujący z hrubieszowskim podziemiem klucznik PUBP Władysław Wasylczuk otwiera cele. Uwolnieni (według różnych szacunków od 22 do 50 osób) są sprawnie ewakuowani z miasta.

Pozostałe oddziały walczą ze zmiennym szczęściem. Pododdział plut. Witolda Poteruchy „Szczerbatego” po krótkiej walce zdobywa budynek miejscowej PPR i zabiera ze sobą wszystkie znajdujące się tam dokumenty. W tym samym czasie oddział por. Czesława Hajduka „Ślepego” zgodnie z planem otacza budynek Szturmówki przy ul. Górnej. Specjalny oddział Jana Trusia „Gaika”, złożony z 10 Polaków i 2 Ukraińców, likwiduje funkcjonariuszy UB w prywatnych mieszkaniach. Niepowodzeniem kończy się natomiast atak na komendę MO. Milicjanci bronią się zaciekle. Partyzanci kilka razy zajmują parter budynku i kilkakrotnie są stamtąd wypierani. Ostatecznie muszą ustąpić. Nie najlepiej wiedzie się także Ukraińcom. Większość sotni UPA szturmuje dwór Du Chateau – siedzibę NKWD. W budynek trafia kilka „torped”. Sowieci jednak nie ustępują. Wymiana ognia trwa półtorej godziny. W końcu sotnie się wycofują. Ukraińcy zażarcie szturmują także siedzibę Komisji Przesiedleńczej. Zależy im na zdobyciu znajdujących się tam dokumentów. Niestety, 20-osobowa bojówka Służby Bezpieczeństwa OUN natrafia na silny opór. Zaskoczenie jest spore, ponieważ polski wywiad donosił przed walką, że ochrona komisji posiada jedynie pistolety, tymczasem partyzantów zatrzymują serie z broni maszynowej.

Hrubieszów trzęsie się od wybuchów i wystrzałów. Nad miastem unosi się łuna pożaru. Alarmuje to żołnierzy 5. pułku LWP, którzy stacjonują w koszarach na północnym brzegu Huczwy. Nie mają łączności z miastem, nie wiedzą, co się dzieje i jak duże siły partyzantów wkroczyły do Hrubieszowa. Dopiero po godzinie wysyłają zwiad. Uczestniczy w nim młody porucznik, który później tak niechlubnie zapisze się na kartach historii Polski – Wojciech Jaruzelski. Jaruzelski i pozostali zwiadowcy posuwają się w stronę pola bitwy powoli i lękliwie, nie zamierzają nawiązywać walki z wrogiem. Dopiero około 3.30 wojsko wysyła silniejszy oddział z transporterem opancerzonym, ale zaskakuje on jedynie grupkę partyzantów, którzy zamarudzili przy przekraczaniu mostu.

Żołnierze WiN wycofują się z Hrubieszowa bez problemu i w zwartej formacji. Na polach pod miastem czekają na nich furmanki, które ewakuują ich w bezpieczne miejsce. Natomiast za żołnierzami UPA, którzy swoim atakiem rozsierdzili enkawudzistów, rusza pościg. Sowieci doganiają część sił ukraińskich, ale upowcy stawiają na tyle silny opór, że grupa pościgowa rezygnuje z dalszej walki.

Straty oddziałów biorących udział w ataku na Hrubieszów były niewielkie. UPA straciła pięciu ludzi. Po stronie WiN nie było zabitych. Według oficjalnych danych NKWD straciło dziesięciu ludzi, WOP pięciu, PPR i UB po dwóch. Wielu było rannych. Akcja miała duże znaczenie propagandowe. Rabując i niszcząc wiele dokumentów władz komunistycznych, partyzanci na długie miesiące zdezorganizowali ich pracę. Wojsko i UB jak ognia bało się kolejnego ataku – ograniczono wyjazdy w teren, okopano i ogrodzono drutem kolczastym budynki MO, nocami pełniono warty w okopach. Panował strach, który spowodował, że w połowie roku kilku funkcjonariuszy miejscowego PUBP z obawy o własne życie zrezygnowało ze służby.

Atak na Hrubieszów był najmocniejszym, ale zarazem ostatnim akordem polsko-ukraińskiej współpracy. Przeciwny był jej rząd emigracyjny w Londynie. Poza tym sytuacja międzynarodowa i umacnianie władzy w kraju przez komunistów podważały sens dalszej walki w podziemiu. Większość członków WiN ujawniła się podczas ogłoszonej w 1947 r. amnestii. Lada chwila miała się rozpocząć akcja „Wisła”, która doszczętnie rozbiła UPA.

Autor:Przemysław Lis Markiewicz

А поляки то українців убивали!

Цей допис Фейсбук заблокував за поширення ненависті та мову ворожнечі …

Позавчора написав полякам польською пост про коєне росіянами мововбивство української мови. Не знаю поляка, який б кумекав, чого частина українців говорить російською. Нас до 1989 року вчили російську в школі, їх мабуть теж – так гадає більшість. То я вирішив, що буде повчально, коли я щось нашкрябаю, бо принаймні кілька десятків моїх співвітчизників прочитають те, що я пишу про Україну.

Написав.

Один з моїх френдів з-за Буга, певний химерний вуйко з Галичини, надувся і вирішив прокоментувати, навіть польською. «Треба конче нагадати полякам і про жорстоку полонізацію Галичини у міжвоєнний час!».

Овва! Конче треба при нагоді лінгвоциду.

Два дні раніше я писав польською полякам про Небесню сотню і Майдан. Як добре, що вуйко тоді не вистрибнув як Пилип з конопель з цікавинкою, що не тільки Беркут убивав українців. Але й Стефан Чарнецький!

Ще раніше писав польською полякам про Голодомор і навіть книжки Енн Епплбом (Червоний голод. Війна Сталіна проти України) купив за свої кошти і роздавав бажаючим. Як добре, що вуйко не забажав уточнити, що не тільки росіяни морили українців голодом, але й поляки (історична правда не має значення для вуйків – полякоїдів).

Я виявився телепнем, бо не стримався і заперечив. «Не можна ставити знаку рівності між лінгвоцидом та полонізацією 1918-1939 рр». Бо хоча би в польськомовних школах Галичини був предмет «руська мова» і ходили на уроки української мови теж польські діти. Знання української мови серед галицьких поляків було поширеним. Я сам читав статті видатного польського юриста Аллерганда в часописі «Життя і право», який видавав Союз Українських Адвокатів зі Львова. А звідки я це знаю? Бо читаю багато. І бачив неодноразово фотографії свідоцтв в українських книгах. І коли писав магістерську роботу на юрфаку СНУ в Луцьку про українську адвокатуру міжвоєнної Польщі в Галичині, то їздив до Любліна, до ареляційного суду (який до війни був апеляційним і для Львова) і копав в архівах і читав протоколи засідань українською, показання свідків, обвинувальні акти та апеляції українською. Була полонізація, це загально відомий факт. Але не було такого лінгвоциду як в Україні за Російської імперії.

Ну, але що там зарозумілий лях може знати про Україну? Ми знаємо краще! Бо моя прабабця говорила те, а мій дід розказував се, а його стрий ще інше. Наші легенди проти його знань, лядського всезнайка. Один з моїх товаришів навіть зі мною посварився, коли я наважився заперечити, що його баба (за Польщі), в тридцятих роках ХХ століття, не могла ходити до польського пана на панщину, бо вона (панщина) була вже 80 років скасована. Знаєте, що я почув? «А що ти можеш знати про Україну? Ти тоді жив? А якщо моя баба так говорила, то так мусило бути. І баста!»

Не тільки українці мають свої оповідання про Польщу!

Хочете почитати сімейні історії поляків? НА! І буде серйозно. Без стьобу. Мій дід був партизаном АК в Малопольщі, біля Тарнова. Він розказував страшні речі про звірства українців з СС Галичина проти польського мирного населення з Малопольщі. Казав, що не було таких звірів навіть серед німців. Моя тітка, сестра матері, не хотіла їздити на молодіжні табори в Бещади, бо вночі могли прийти українці і зарізати. Мій дід вигнав свого зятя (мого батька) з хати, разом зі своєю дочкою та внуком. А знаєте, чого? Дід згадав власне ті звірства. І згадав Волинську різню. Мій батько відважно сказав, що там було більше провокацій НКВС ніж цієї ж різні. Еге … Дід розсердився. «Що ти, шмаркачу, можеш знати?» Батьку було 22. Батько не допетрав, що краще стулити бузю і якось так нагло, майже непомітно, напевне дуже хутко, дискусія закінчилася на «ГЕТЬ!!!». Були схлипи матері, але була і гордість мого родителя і запеклість діда. Зібрали клунки, схопили своє чадо (мене) під пахву і ми переселилися до мого другого діда. Другий дід був в’язнем концтабору Аушвіц, що насправді його морально знищило. Розказував про це мало, але коли розказував про актив (капо) – українців, то тремтів. Я мабуть ще додам, що мої діди були стовідсотковими поляками з Польщі (етнічної Польщі). Про якісь «Креси» мало знали і мало вони їх хвилювали. Не розуміли вони тих польсько-українських антагонізмів з України (Волині, Галичини). Їм була цілком незбагненна така ненависть українців до поляків. І ніяк не мали бажання її виправдовувати.

От і бачите, що з мене міг би бути зразковий україноненависник. Але я обрав інший шлях і тому так мене доводять до люті ті всі кляті полякожери, що ладні розпускати свої антипольські нюні при кожній нагоді. Як мені вже набридли ті шмарклі!

Якщо хтось дійшов аж до того місця і спроможний читати далі, то ласкаво прошу в театр. Театр? Авжеж.

Хочу вам показати, як достеменно роздратовують такі «патріоти» України з вічними претензіями до Польщі.

Уявімо собі, що я маю серед ФБ-френдів українофоба – Kazia Wiśniewskiego. І він не може стриматися, аби не коментувати різних дописів польською для поляків про Україну.

Завіса підіймається!

Дія 1

Я: (польською) Сьогодні українці святкують День незалежності! Привітаймо їх, додаю гімн України, зворушливий твір, вислухайте!

Kazio Lewandowski: (польською) А Путін казав, що Україна це не держава, тільки територія і українська мова – штучна.

Я: До чого тут Путін, хлопче? Він городить нісенітницю. Сьогодні українці мають своє свято. Чого ти щось таке пишеш?

Kazio Lewandowski: Ну, що ти від мене хочеш? Хіба Путін так не казав? Хай українці це знають і не забувають.

Дія 2

Я: (польською) Сьогодні українці святкують православне Різдво, вислухайте одної з найгарніших щедрівок: «Щедрик».

Kazio Lewandowski: Цікаво, чи ті з УПА, що вбивали поляків, то теж співали цю щедрівку?

Я: До чого тут УПА і різанина, до чорта?!

Kazio Lewandowski: А що? Хіба вони нас не різали?

Дія 3

Я: (польською) Сьогодні річниця від дня народження Івана Франка. Прочитайте прекрасний вірш.

Kazio Lewandowski: Іван Франко то цей, що поляків різав на Волині?

Я: Ні, його вже не було серед живих. Але до чого тут Волинь? Ти вірш читай!

Kazio Lewandowski: Ну, добре, то він не різав. Але інші різали, нє?

Я: Але ти мене вже дістав, дурню! Іди до чорта, зморо! БАН! І на тому крапка.

ЗАВІСА.

Надутого вуйка та його підтакувачів, поширювачів легенд уже серед моїх френдів немає.

Я вже давно дотримуюся до певного принципу: зосереджуюся на тому, що поляків та українців об’єднує. Не роз’єднує. Якщо кожний з нас вирішить бути щодня рецензентом та коментатором усього всього, що споріднює наші нації, то вже має довіку заняття. На те, що роз’єднує вже до смерті часу не знайде. Бо якщо ти хочеш шукати доброго, то наприклад вивчи українську школу в польській літературі. Почитай вірші, інші твори Гощинського, Словацького. Уже маєш що робити п’ять років. Література тобі не цікава? Читай результати досліджень польських фольклористів про український безмежний фольклор. Не цікаво? То прочитай хоча би всі романи Крашевського про Україну. «Хата за селом», «Уляна», «Родинні інтереси» … Не цікаво? То вивчи біографії усіх видатних поляків, яких дала нам Україна. Падеревський, Шимановський, Фредро, Макушинський. Не цікаво? То що тобі, до дідька, цікаво? Ятрити? А … то твоє місце в божевільні.

Хто дійшов до цього місця і ще не второпав, то трудно. Хай читає далі, якщо має витримку.

Чергова вистава? Будь ласка.

Драма на одну дію: Kazio Lewandowski в гостях.

Дійові особи: Kazio Lewandowski, його тітка, пані, що сидить праворуч Казя, інші особи.

Завіса підіймається.

Кімната, великий стіл. За ним сидять люди, розмовляють пошепки, але чутно гомін багатьох голосів. Раптом лунає гучне пердіння і розноситься нестерпний сопух, який, як здогадуються, є наслідком пердіння. Тітка Казя кидається відчинити вікно. Западає гробова тиша. Kazio Lewandowski червоніє і нервозно вертиться на стільці. Зрозуміло, що всі знають, що це він.

Kazio Lewandowski: Ой, ну, що ж … Я наївся гороху, капусти та яєць. Не міг уже витримати, майже мені сраку розірвало. Ну, що ж … це людське!

Далі панує тиша, інші особи дивляться на стелю, у вікно, всі оминають погляд Казя.

Kazio Lewandowski: Чого мовчите, нелюди?! Що ви собі думаєте? Ви буцімто кращі? А вам – звертається до сусідки праворуч – тхне з рота!

Сусідка вперто мовчить. Зрозуміло ж, що тепер рота не відкриє. Тітка Казя в паніці. Не знає, що робити. Хоче якось розвантажити цю напружену атмосферу. І починає щебетати.

Тітка Казя: Учора ми були в оперному театрі на чудовій виставі. Про любов. Романтичну любов…

Kazio Lewandowski: (перебиває тітці) Любов! (регочеться) А мені казав твій чоловік, коли напився, що вже з тобою не спить, бо ти вже товста бубуся. Раз на місяць себе змушує, після коньку, бо, каже, подружній обов’язок.

Далі панує могильна тиша.

Усі вважають Казя хамом і дикуном і немає на це ради.

ЗАВІСА

Ну, що ж …

Коли я пишу полякам польською про лінгвоцид української мови і раптом вигулькує якийсь львівець і КОНЧЕ МУСИТЬ полякам щось нагадати, щоб вони випадково не забули про ополячення кресів, то для мене він, цей львівець – це Kazio Lewandowski. Бо, повірте, можня заражати поляків любов’ю до України і не достеменно легко і просто і швидко. І виходить. Але спершу треба, аби вони полюбили Україну, а згодом хай з’явиться ця гірка правда. Бо ж ніхто доти не захоче вислухати Казя, допоки він пердітиме і ображатиме тітку та її гостей, нє?

PS: Сьогодні був у Познані (Польща) на виставі. Це була монодрама українського актора Юрія Чеботарева про Майдан «Майданутий». Українською, з субтітрами для поляків. ШЕДЕВР. Я плакав. Біля мене плакали і з правого боку, і з лівого боку. Це була повість про реального Сергія, який зовсім випадково опинився 30 листопада 2013 року на київському Майдані Незалежності, коли беркутня розігнала студентів і лупцювала навіть вагітних жінок (важко про це писати без сліз на очах). Він у паніці тікав і зламав ногу. У коліні. Інші його несли, бо не міг іти, а за ними зграя беркутівців гнала, аби їх дістати і вбити. Сергій потрапив до лікарні, швидко його друзі його вивезли до Польщі, до Познані, де він 4 місяці лежав у лікарні і вчився ходити. Коли закінчилася п’єса, увімкнули світло. Із першого ряду звівся чоловік і сказав, що цей Сергій – це він. Нога здорова. Він доповнив цю історію. Показав фотографії. Поляки плакали, частина з них була розхвильована, деякі були обурені звірствами Беркута. Коли я виходив, одна жителька Познані сказала, що це просто було страшне, моторошне.

Дякую Богові, що під час цього дійства мій химерний і надутий вуйко з Галичини був у себе вдома і не втав і не почав кричати, що поляки теж убивали українців. Бо сумніваюся, чи «конче потрібно» їм треба було про це нагадати під час цієї зворушливої монодрами.

Autor:Przemysław Lis Markiewicz

Jak Facebook mój blog wyhodował … Як Фейсбук виплекав мого блога …

Postanowiłem założyć blog, aby uniezależnić się od Facebooka, który stał się dla mnie całkowicie niewiarygodny po serii zupełnie niezrozumiałych blokad. Niech sobie moderatorzy Facebooka żyją swoim życiem, ja zaś wyżywać się artystycznie i publicystycznie będę tu.

Я вирішив відкрити цей блог, аби стати незалежним від Фейсбука, котрий став для мене цілком недостовірним після низки зовсім незбагненних блокад. Хай собі модератори ФБ живуть своїм життям, я буду задовольняти свої художні та публіцистичні потреби тут.